Історична довідка

1) Географічне розташування села Козьови

2) Історична довідка заснування села

3) Заняття та промисли людей цього краю

4) Традиції та культура народу

5) Відомі вихідці з села Козьови

1) Козьова – село Сколівського району Львівської області. Козьова міститься в межах Карпатських Бескидів на межі Національного парку “Сколівські Бескиди”.

Оточене з усіх сторін горами, село милує людське око своєї красою: зелений-зелений ліс ближче до зими набирає кольорів широкої гамми (від світло-жовтого до темно-коричневого); варта уваги і річка Орява, яка влітку стає місцем паломництва тутешньої дітвори.

В Козьові розташована школа-ліцей при Львівському Національному Університеті — відповідно і рівень знань випускників є дуже високим. В селі також міститься нафтоперекачувальна станція від магістрального нафтопроводу «Дружба». Керівництво і профком станції всіляко допомагає селу та школі.

Також варто зазначити, що неподалік Козьови розташовані багато пунктів «зимового відпочинку».

Крім того через село проходить автомобільна траса міжнародного значення M 06 (E 50), яка дозволяє добратись сюди з будь-якого куточка світу

Василь Сокіл, автор фольклорного циклу «Писана криниця», в збірнику «Легенди та перекази про оселі» приводить такий переказ про заснування села.

Було то ще тогди, як перший раз нападали татари. Там спряталася купка людей. Вони не сиділи на місци, а часто ходили на здобич. Та того разу зайшли далеко від свого мешкання, втратили слід, яким мали вертатися домів. Прийшли під єдну гору, а там повно диких кіз. Вони ся зрадували, що в тих горах їм не пропасти: було що їсти. Та й назвали тоту гору Козій. Придивилися люди, що ту непогано би й жити. Мнясо було. Але того замало. Треба було орати, сіяти, ростити хліб.

А де жити? Вліті мож було ся спрятати в якусь скалу або нору. А як сніги западут? Рішили скоро будувати хати. Вирубували ліс і на тім самім місци будувалися. Та й так поселилися. Недалеко від Козія поставив свою першу хату Андрій Русина а другим нумером була хата Семена Климаша. Потім село розбудувалося і назвали го Козів, а тепер пишут Козьова.

Опис села Козьова з географічного словника Королівства Польського і інших країв слов’янських (Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Tom IV. Warszawa, 1882):

Koziowa, ws, pow. stryjski, 52 klm. na pld.-zach. od Stryja, 16 klm. na pld.-zach. od sadu pow. w Skolem. Na pln.-wsch. lezy Korostow, na pld.-wsch. Tuchla i Holowiecko, na pld. Rykow, na pld.-zach. Orawa, na pln.-zach. Orawczyk. Przez srodek obszaru plynie, od pln.-zach. z Orawy na pln.-wsch. do Korostowa, Orawa, doplyw Oporu, i przyjmuje liczne doplywy od praw. i lew. brz. Najznaczniejsze z nich od praw. brz. sa: pot. Wolosianski, Krywyzwir, Ozorec, Horbowy, Bachenski, Chominiec wyzny (plynacy wzdluz granicy Chorostowa). Wszystkie plyna od pld.-wsch. na pln.-zach. Doplywy z lew. brz. plyna od pln-zach. na pld.-wsch. jakoto: Orawczyk (majacy tu swe ujscie), Roztyczyna, Kropiwny i inne, pomniejsze. W dolinie Orawy (637 m.), prawie w srodku obszaru, leza zabudowania wiejskie. Pld.-zach. polowe obszaru zajmuja pola i pastwiska. Wznosza sia tu na pld. granicy Ostry do 1026 m., na pld.-zach. Ostrog (ze szczytami 992 i 936 m. wys.) i Zwinin I (pld.-wsch. konczyna lancucha gorskiego tejze nazwy) do 992 m. Pln.-wsch. polowa obszaru jest lesista. Wznosza sia tutaj na praw. b. Orawy miedzy Ozorcem a Horbowym Kiczera (1000 m.) blisko granicy, a na pln.-zach. od niej Szczob (905 m.), opadajacy stromo do Orawy. Miedzy pot. Bachenskim a Chomincem wznosi sie Omucha (1068 m.) na granicy Tuchli, Holowiecka i Koziowej, a na pln.-zach. opada ku dolinie Orawy las Zelene ze szczy¬tem 976 m. Na lew. brz. Orawy wznosi sie w pln.-zach. narozniku Kiczera Kropiwna (szczyt poloniny 1020 m.) i Herlata (1115 m.) na granicy Korostowa. Dolina Orawy, ponad lew. jej brzegiem, idzie gosciniec stryjsko-wegierski. Wchodzi on tu z Korostowa, a prowadzi do Orawy. Wlasn. wieksza (hr. Kinsky’ego) ma roli orn. 25, lak i ogr. 167, past. 175, lasu 2450; wlasn. mniej. ma ro. or. 833, lak i ogr. 860, pastw. 781, lasu 96 mr. Wedlug spisu z r. 1880 bylo 717 mk. w gwinie, 16 na obsz., dwor. (obrz. gr.-kat. z wyjatkiem kilku rz.-kat.). Par. rz.-kst. w Skolem, gr.-kat. w miejscu, nalezy do dekanatu skolskiego a archidyecezyi lwowskiej. We wsi jest cer¬kiew. Nad Orawa, przy drodze wiodacej do Munkacza, sa slady nafty. Oprocz kilku da¬wniejszych, opuszczonych szybow, wywiercono tu glebszy otwor i dotarto do skapego zrodla nafty. Geolog Paul nie obiecuje tej miejsco¬wosci wielkiego powodzenia. (Ob. Jahrbuch der geologischen Reichsanstalt, 1881, str. 157). We wsi jest takze guta szkla.

Великі лісові масиви у Карпатах, сприяли розвиткові різноманітних занять і промислів, пов’язаних із заготівлею і переробкою деревини. Всі вони мали сезонний характер і доповнювали основні види господарської діяльності українського селянства — хліборобство і тваринництво.

Одним із найдавніших лісових промислів було лісорубство. Вже в XV—XVI ст. заготівля лісу становила важливу повинність залежних селян. Деревину постачали для будівництва замків і дворів феодалів, дровами забезпечували численні залізоплавильні й скляні гути, солеварні жупи та інші промисли. З дерева виготовляли тару (бочки) для транспортування продукції, меблі, посуд, знаряддя праці. Розвиток товарного виробництва і промисловості сприяв значному збільшенню масштабів лісоексплуатацій. Швидкими темпами зростав насамперед вивіз будівельного лісу і пиломатеріалів на експорт у різні країни Європи. Зокрема на початку XX ст. з українських Карпат вивозилося залізницями і сплавлялося по ріках Прут, Дністер і Тиса б—8 млн м3 лісу щорічно.

Переважна більшість лісових масивів належала державі й великим землевласникам, які здавали їх в оренду для тимчасової чи довготривалої експлуатації різним підприємцям і купцям. У XIX — на початку XX ст. лісорозробками і транспортуванням деревини займалися на основі відповідних угод переважно іноземні товариства і фірми. Контори останніх наймали партії лісорубів (по 20—30 осіб), які безпосередньо працювали від пізньої осені до весни на лісорубній ділянці.

Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт і оплати праці, вирішував організаційні питання під час роботи, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки тощо. Одночасно, враховуючи знання, виробничий досвід і фізичні можливості кожного, формував бригади, що на місці вирубки виконували певні виробничі операції.

Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX ст. здійснювалися вручну. Основними знаряддями праці робітників були сокири і ручні пили. Для пересування колод з одного місця а інше, спуску їх схилами тощо використовувалися так звані «цаліни» (Карпати), що складалися з довгого (до 1,5 м) дерев’яного держака і металевої насадки, яка в нижній частині закінчилася загнутим до середини гаком.

Обмежений арсенал технічних засобів праці зумовлював прийоми заготівлі лісу. Один загін лісорубів займався поваленням дерев, другий — обтинав та сік на частини гілля, очищав («лупив») дерева від кори. Звалений і частково оброблений ліс кілька тижнів просихав на місці зрубу, потім його розрізала на відповідний сортимент і стягали на склади.

В Українських Карпатах у зв’язку зі специфічністю ландшафту колоди та дрова часто доставляли з верхніх складів на нижні спеціальними трасами —«ризами». Це була споруда у формі жолоба, змонтована з несортованого дерева. На Гуцульщині й Бойківщині довжина такої штучної дороги становила нерідко кілька кілометрів. Після завершення спуску зрубаного лісу «ризи» від верхнього кінця ланку за ланкою розбирали і також спускали вниз. Звідси деревину доставляли на санях чи возах до берегів ріки, на залізничні станції чи безпосередньо до споживача.

До початку XX ст. основним засобом транспортування лісоматеріалів на далекі відстані був сплав ріками, оскільки з глибинних лісових масивів, зокрема Карпат, Волині й Полісся, інших видів зв’язку протягом тривалого часу не було. Вигідне географічне розташування цих етнографічних районів, розгалужена річкова система на території кожного з них з виходом до Чорного чи Балтійського морів завжди були сприятливими факторами для розвитку лісосплаву, який досяг найбільших масштабів у другій половині XIX — на початку XX ст. Відповідно заняття сплавом належало до найпоширеніших видів виробничої діяльності місцевого населення. Так, у 1853 р. транспортуванням плотів ріками басейну Прип’яті займалося 6380 чоловік, у 1865 р. — 5195. Приблизно стільки ж людей було задіяно в цьому промислі в українських Карпатах.

Для сплаву лісу переважно користувалися такими ріками: Тиса (з притоками Тересва, Теребля і Ріка), Прут (з притоками Черемош і Серет), Дністер (з притоками Стрий, Свіча, Лімниця. Солотвинська і Надвірнянська Бистриці), Західний Буг, Прип’ять (з притоками Тур’я, Стохід, Стир, Горинь, Случ, Уборть, Уж і Тетерів), Десна з р. Сейм. Цими водними артеріями постачалися лісоматеріали та інші види вантажів не лише на внутрішній ринок України, а й за кордон — у Росію, країни Центральної та Південної Європи, навіть в Африку. Тут пролягали також головні маршрути сплавників, які долали сотні кілометрів, перебуваючи в дорозі кілька днів, а то й тижнів.

З-поміж українського населення лісосплавом займалися переважно селяни. Це заняття вважалось суто чоловічою професією, бо вимагало сили, сміливості, витривалості, спритності, загартованості тощо. Особливо небезпечним воно було в Карпатах. Про сплавників із Бойківщини середини XIX ст. відомий народознавець Яків Головацький писав: «Відважний український верховинець… тримаючись «столика» (дерев’яного пристрою, на якому кріпилось весло — прим, автора), кидається на слабім плоті у прірву, через котру вже не раз прорвався і не раз тонув у глибині, так, що на поверхні пливуть лише бесаги (мішки з припасами), що висять на високих розсохах, та довга чуприна смілого сплавника, який за хвилю виринає з глибини, наче дика качка. Цей вир напевне роздавив би його і втягнув у безодню, якби не сильні ремена та спритність сплавника, що стоїть на другому плоті. Він вирвав свого попередника з виру й направив на воду…»

Найбільшу небезпеку для плотарів становили водоспади, пороги, опори мостів, греблі млинів, шлюзи водозбірень і каналів та інші перешкоди.

Сплавом деревини займалися мешканці переважно прибережних сіл, які добре знали характер ріки, переймали від попередніх поколінь навички, знання і виробничо-технологічний досвід. Правом вести плоти рікою користувалися лише найдосвідченіші робітники («керманичі», «атамани», «ретьмани»). Більшість сплавників були їхніми помічниками. Щоб стати керманичем, треба було добре засвоїти способи збивання плотів і з’єднання їх між собою, вивчити правила сплаву і маршрут водної траси, виявити неабияку майстерність під час транспортування деревини. Крім того, до сплаву допускалися лише ті, хто мав відповідний дозвіл промисловця чи купця. З другої половини XIX ст. вербуванням плотогонів займалися спеціальні посередницькі контори, які виникали в найбільших центрах лісосплаву Полісся і Карпат.

Сплавний сезон розпочинався у квітні й тривав до жовтня – листопада. Основна маса лісоматеріалів сплавлялася весною і на початку літа. Залежно від повноводності ріки транспортування деревини здійснювалося двома способами: врозсип, тобто окремими колодами, і у плотах. Перший спосіб практикувався переважно у верхів’ях карпатських та на маловодних ріках Волині й Полісся. Більшість лісоматеріалів доставлялася в збитих плотах.

Такелаж плотогонів був досить простий. В дорогу вони брали сокиру, свердла, запасні гужди, кілька поперечин, якими з’єднувалися колоди плоту. При транспортуванні деревини на далеку відстань на другому-третьому плотах кожного лісосплавного «каравану» («паса») зводили солом’яні будки, вкриті гонтом (Полісся). У них робітники ночували, зберігали харчі, запасний одяг, інструменти. На останньому плоті кріпили різної довжини гостро затесані палі, які служили своєрідними якорями для зупинки «паса».

З інтенсивним розвитком залізниці, будівництвом сухопутних доріг, а з 40-х років XX ст. розповсюдженням автомобільного транспорту масштаби лісосплаву починають поступово зменшуватися, а власне заняття – втрачати своє значення. Найдовше (до 70-х років XX ст.) воно побутувало у віддалених районах Полісся і Гуцульщини. Одночасно змінювались технологія і способи заготівлі лісу, інструментарій робітників. Зокрема, ручні знаряддя праці лісорубів витіснили бензопила, а доставлення деревини зі зрубів гужовим транспортом, чи «ризами», замінювалося на механічні засоби: канатні установки, трелювальні трактори, автомобілі-лісовози.

Збиральництво передувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Коли ще людина не володіла жодними звичками виготовлення знарядь праці для здобування їжі, вона знаходила її готовою у природі: збирала ягоди, трави, горіхи, гриби та інші дари лісів і степів. З розвитком хліборобства й тваринництва збирання природних продуктів харчування та лікарських рослин в Україні відійшло на другий план і стало додатковим заняттям, а в окремих місцевостях набрало форми промислу.

В Україні збирали плоди, листя, цвіт чи коріння кущів і дерев, найчастіше ягоди: суниці, малину, чорниці, брусницю журавлину (залежно від конкретної місцевості). Найбільше заготовляли малини та чорниці, які вживали свіжими або у вигляді соку; чорниці ще й сушили на зиму. У лісових і лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни шипшини, калини, глоду, терену, горобини, а також диких яблук і груш, горіхів ліщини, березового соку.

Окремі види дикорослих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін), а також спорадично вживали як страву, особливо в бідних сім’ях навесні, коли закінчувалися основні припаси їжі або в роки неврожаїв. У страшні 1933 і 1947 роки штучно організованого голодомору для багатьох сімей східних областей України лобода, щавель, кропива, лопух, підбіл ставали порятунком від голодної смерті. При потребі листя лободи, вересу, липи, кору й коріння дерев, жолуді селяни додавали до розчину, з якого пекли хліб.

Букові горіхи й жолуді збирали для годівлі свиней; окремі рослини — для різних господарських занять: дикі коноплі й кропиву (лико старих стебел) — для ткацтва; лепеху, кору й коріння дерев — для плетення кошиків, личаків; смерекові, ліщинові чи березові гілки — для обручів до дерев’яного посуду; мох — для утеплення стін; хвою — для підстилки худобі.

Майже вся територія України багата на гриби, тому їх збір був дуже поширеним; збирали білі («правдиві») гриби, підберезники, підосичники, опеньки, лисички, сироїжки, сморжі, печериці та багато інших, назви і види яких по всій Україні досить різноманітні. Їх варили для щоденного споживання, заготовляли на зиму чи на продаж. Існували різноманітні поради щодо збирання грибів: скажімо, як відбирати їстівні гриби і як знаходити грибні місця. У багатьох селах Прикарпаття навіть не всі їстівні гриби збирали для їжі, а окремі отруйні гриби заготовляли для господарських потреб; мухомор — для знищення мух, губку — для кресал.

Природні умови різних регіонів України зумовили певні місцеві риси в збиральництві трав, ягід, плодів. Це стосувалося різновиду рослин, до певної міри часу їх збирання. Збиральництвом займалися з урахуванням вегетації рослин, їх смакових чи експлуатаційних якостей під впливом температурного режиму, інших чинників. Наприклад, тільки на Поліссі збирали журавлину і дикий часник, у Карпатах і на Поліссі — чорниці, у Карпатах — букові горішки, живицю. Рослини, з яких для лікування використовували корінь, найчастіше збирали ранньої осені (лопух, арніку). З лікувальною метою заготовляли також плоди, листя та цвіт кущів і дерев: шипшини, глоду, калини, сосни, вільхи, берези, бузини, липи, цілющі властивості яких були відомими ще в древньоруський період.

Окремі ягоди (терен, шипшину) збирали пізньої осені, після приморозків; журавлину — зимою й напровесні, бо вона добре зберігалася під снігом. Дуже важливим було не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав.

Велика увага приділялася збору та заготівлі лікарських рослин, таких як рум’янок, бузина, папороть, ялівець, полин, материнка тощо, тобто тих, що росли поблизу осель, на сінокосах, а також у степах, лісах та гірських пущах. їм приписували, крім усього, ще й магічну силу. На Гуцульщині до лікарських зараховували понад 350 видів рослин, отже, збір їх мав велике значення, передусім, для тих, хто займався народним лікуванням. Певні відвари, настої, мазі з лікарських рослин уміла готувати майже кожна господиня, і тому вузлики чи віночки висушених квітів можна було побачити практично в кожній хаті.

Часом найінтенсивнішого збору лікарських рослин в Україні був день напередодні і на саме свято Івана Купала (7 липня). Напередодні свята, перед заходом сонця, по лікарські трави, квіти збиралися підлітки, молоді дівчата. Зібрані рослини в’язали пучками і обов’язково залишали на ніч на луці або подвір’ї для того, щоб на них «упала роса». За звичаєм це робили тільки перед святом Івана Купала і вірили, що купальська роса надає лікувальним рослинам особливої сили.

Жінки за цілющими травами найчастіше ходили зранку, до схід сонця.

У Карпатах, зокрема на Західній Бойківщині, лікарські рослини найчастіше збирали у русальну п’ятницю, вважаючи їх тоді найбільш цілющими. Загалом це мало під собою раціональний ґрунт, оскільки зазначені дні (Купала, Русаля) випадали на червень — період найбільшого цвітіння квітів. Збиральництвом повсюдно займалися насамперед жінки й підлітки які літньою порою були досить вільні від інших господарських занять. Вони майже цілими днями збирали в лісах їстівні ягоди й гриби, збагачуючи і урізноманітнюючи цим харчовий раціон сім’ї. І все це — попри існуючі обмеження для селян у зборі лісових дарів у поміщицьких лісах. На Поліссі за збирання в лісі ягід або грибів селяни були змушені платити або відробляти; за самовільний збір накладався штраф. Щоправда, люди не визнавали цих заборон, пояснюючи: «Пан лісу не садив, щоби міг іншим заборонити»; «Ліс — Божий та людський». Народне розуміння було таке: все те, на що не затрачена праця, не є індивідуальною власністю, а належить усім.

Зібрані дари природи в заможних родинах були ласощами, в бідніших — доповненням до щоденного раціону, а в найбідніших, коли закінчувалися харчові запаси, становили основну страву.

Збирання живиці, коріння й кори дерев, жолудів належало до занять пастухів та літніх чоловіків. Заготівля березового соку в XX ст. набула форми промислу і відбувалася організовано, певними виробничими гуртами. У степовій частині України (Миколаївська, Одеська області) уже в повоєнний час поширеним заняттям сільських підлітків під час шкільних канікул було збирання на колгоспних полях бур’янів (в’юнкої «берізки») для годівлі домашньої худоби. Важливу статтю поповнення сімейного бюджету становили лісові ягоди і особливо гриби, їх продавали у найближчих містах і містечках, а також на місці приїжджим на літній відпочинок. Бойків чи поліщуків із довгими в’язками сушених грибів можна було зустріти (особливо напередодні Різдвяних свят) у селах сусідніх регіонів, а також на великих ярмарках Одеси, Варшави, Відня, інших віддалених міст.

Отже, збиральництво в Україні зумовлювалось практичними потребами, але одночасно було і певною формою дозвілля. Ця подвійна функція збиральництва зберігається й донині. До цього заняття все ширше залучаються міські мешканці, які розцінюють його як засіб поповнення індивідуальних запасів харчування і як важливу форму спілкування з природою.

На певних етапах історичного розвитку чільне місце в господарсько-виробничій діяльності українців посідали також інші види допоміжних занять і промислів — чумацтво, візникування, різноманітні лісові й мандрівничі промисли тощо.

З давніх часів славиться Бойківщина своїми мистецькими традиціями. Зокрема архітектура посідає чільне місце в культурній діяльності місцевого населення, принесла йому загальне визнання. І це цілком природно, адже на Бойківщині споконвіку був ліс – чудовий будівельний матеріал. Народні майстри будували хати з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці, які ми сьогодні вважаємо шедеврами. Впродовж століть вироблявся неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичні смаки та уподобання будівничих.

В західній частині Карпат, де рельєф знижений, грядоподібний, села розташовані ланцюгом між грядами. Східніше умови для поселень гірші. Річкові долини, особливо поперечні – круті та вузькі. Гори сягають тут висоти 1800 м. Найбільше поселень у долинах Опору, Стрия, Мізунки. Ще східніше гірські масиви вищі, долини звужені. Тут заселені лише верхні долини Тереблі і Тересви. Витягнуті вздовж рік одновуличні села з часом змінювали початкове планування. Коли кількість населення збільшувалась, виникало питання, де розташовувати нові сім’ї. Так з’являлися нові вулиці, паралельно до головної, особливо – в розширених ділянках долин; іноді утворювались окремі групи дворів або хутори. Подекуди поселення розросталось не по долині, а по вищих місцевостях і, таким чином, зникав видовжений тип поселення, поступаючись місцю скупченому.

Скупчені поселення з’являлись найчастіше в улоговинах, при злитті рік. Вони характеризуються багатовуличним плануванням, компактністю і мають форму неправильного багатокутника. Цей тип поселення виник у різні часи і з різних причин. Деякі скупчені поселення, особливо на підступах до перевалів, утворились на місці давніх слов’янських городищах (Тустань, Старий Самбір, Корчин, Підгородці), інші виросли із старих дворищ. Скупченість поселень пояснювалась необхідністю використовувати для посівів більше землі. Вулиці в поселеннях скупченого типу іноді сходяться в центрі села, часто своїм розташуванням нагадують хаотичну сітку. Навіть головна вулиця круто звивається. Деякі з цих поселень згодом стали містами, наприклад Турка.

Окрім видовжених і скупчених поселень, поширеними були розкидані села. Це поселення, в яких садиби споруджували в долині або по схилах. Такий характер розселення був зручний тим, що давав змогу зводити стодоли та інші господарські будівлі серед полів. Виникненню цього типу поселень сприяли звуження річкових долин, розкиданість орних земель. Кожний господар будувався на своїй ділянці, тому цей тип поселень має характер хутірського. Такими поселеннями є Славсько, Погар, Камінне.

Садиба – це комплекс житлових і господарських будівель разом з двором, городом і садом, які становлять індивідуальне господарство селянина. Всі будівлі взаємозв’язані. В одних і тих же приміщеннях люди жили й працювали. В хаті не тільки спали і їли, але й тримали іноді молодняк худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас селяни спали влітку не тільки в хаті, але й у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри двору, кількість господарських будівель.

На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом’яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових – боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів. Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини.

Основними будівлями в бойків є хата і стайня. Як і по всій Україні, бойківська хата в плані має форму прямокутника. Це давало змогу максимально спростити роботи при зведенні стін, а особливо даху. Будівля складається з трьох приміщень. Особливістю її є те, що хата розташовується між коморою та сіньми (комора, хата, сіни). Це, за словами бойків, роблять з метою її утеплення. Такий план конструкції править за основу всього житлового будівництва. Він є невід’ємним елементом всіх типів хат, подекуди з певними доповненнями і змінами. Будували бойки з природного матеріалу – ялиці і смереки, добре знаючи їх технічні та естетичні властивості. Ялицю використовували на зруб, на дошки йшла смерека. Останню вибирали в рідкому лісі, де дерево росло повільніше і мало щільнішу структуру, а отже могло зберігатись роками. Заготовляли ліс взимку або восени, коли дерево мало низьку вологість. Площу під хату вибирали близько біля річки чи потічка. Варто зазначити, що у бойків виробилися певні вірування, пов’язані і вибором місця. Якщо територію перетинала стежка, то це була зла прикмета. На облюбованому під забудову місці по кутках клали хліб. Якщо за ніч він зникав, вважали місце непридатним для обійстя. Одначе цих вірувань не завжди дотримувались. Найбільше при закладанні будівлі брали до уваги віддаль від річок, потоків, доріг, лісів, рівень ґрунтових вод тощо.

Зруби зводили з кругляків, плениць та брусів. Можна припустити, що найдавніші помешкання будували з кругляків, які на кутах зв’язували примітивними замками (півдугами). Це вимагало менших затрат праці. Пізніше колоди розколювали на дві частини. Це робили за допомогою сокири і свердла. Наприкінці XIX ст. колоди розрізали трацькою пилою і на тартаках. Бруси в’язали в “замки”. При закладанні нижнього вінця (підвалини, трам’я) в кожний кут сипали жито чи інше збіжжя, “щоб хліба було багато”. В деяких місцевостях клали гроші. Стіни (протеси) робили високими. Це оберігало житло (у давнину більшість хат були курними) від пожежі, запобігало отруєнням чадним газом. Між пленицями закладали мох як своєрідний утеплювач. На Бойківщині хат не білили, за винятком сіл Старосамбірського і Турківського районів Львівської області. Стеля була із товстих плениць (повал), які клали на грагар (брус), що простягався від зовнішньої стіни комори аж до сіней. Проте в сінях стелі не було, тому хата добре вентилювалась. У верхній частині зрубу на півметра нижче стелі вмонтовували з трьох боків по дві гряди. На них клали для сушіння льон, дрова. В коморі гряди розміщували при задній стіні. їх використовували, як жердки для одягу. На видовжених поперечних підвалинах настеляли поміст. Таким чином утворювалась відкрита галерея, що прикривалася звисаючим дахом. Дах будівель здебільшого високий, утричі більший від зрубу. Такої висоти досягали завдяки конструкції крокв, а також острішками, які продовжували стріху.

Крили дах китицями з житньої соломи, які пошивали від кута хати з другої лати, а гузир (падолок) спирався на першу лату. Покритий таким способом дах довше зберігався, а уступи, утворені сніпками, оперізуючи горизонтально будівлю, прикрашали її. Добре крита хата з причілка була схожа на ялицю. Цікаво, що застосовували такий спосіб покриття переважно у тих районах, які входили до складу Галичини. Продимлена солома ніби консервувалась, робилась смолистою, менше гнила.

Розташування одностулкових дверей має усталену традицію, яка виходить з принципу зручності та доцільної організації приміщень. У будівлі четверо дверей. Двоє з них припадають на сіни, одні виходять на господарський двір. Вони відчиняються в бік сіней, а ті, що з хижі – в сіни. Це робиться з метою економії житлової площі. Двері розміщуються на відстані від 1 до 1,5 м від зовнішньої стіни. Як видно з планів, на головному фасаді є двері до комори. Не можна було робити вихід з комори до хати. Це порушувало традиційний інтер’єр житла, створювало протяги. Віконні прорізи в бойківських хатах розширюються назовні, внаслідок чого при малих розмірах вікна до кімнати проникало більше сонячного проміння.

Бо́йки, самоназва : верховинці, горальці, підгіряни (пол. Bojkowie, словац. Bojkovia, чеськ. Bojkové, нім. Bojken, рос. Бойки) — етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат («Бойківщина») від річок Лімниця й Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході. В Україні розселені в гірських р-нах Українських Карпат і Прикарпатті (Болехівський, Долинський р-н та частина Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл., Сколівський, Турківський, частини Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та Старосамбірського р-нів Львів. обл., Воловецький та частини Міжгірського і Великоберезнянського районів Закарпатської області[1] Центром Бойківщини вважається карпатське містечко Турка.

Культура

Культура і побут населення мають деякі особливості в порівнянні з іншими регіонами України, що зумовлено історичними обставинами. Тут не було кріпацтва, мешканці краю сплачували тільки чинш (продуктову та грошову ренту) зі скотарсько-лісового господарства. Через територію проходили головні шляхи з України в Угорщину та Західну Європу. Основні заняття — землеробство, тваринництво, лісові промисли. У бойків здавна добре розвинуті були ремесла, торгівля. Це один з регіонів України, де вчені зафіксували добре збережені давні пам’ятки народного звичаєвого права. Основною причиною такої консервації була певна госп.-екон. ізольованість цього краю. Незважаючи на багато-вікову приналежність галицької та закарпатської частин Бойківщини до різних держав, звичаєве право відзначається тут однотипністю норм та інститутів. Одна із найстаріших правових норм – вигнання з громади за вчинення злочину, яке застосовувалося ще в 18 ст. До 20 ст. побутувала давня форма розв’язання спору за межу — присяга землею. Майже до 2-ї світової війни діяла така норма, як позичка «на заставу». Існували «застава», пов’язана із заручинами, а також характерна норма звичаєвого права — «згода», ряд інших норм. У звичаєвому праві бойків зберегло свою функціональність багато норм «Руської Правди» і давніх процес, традицій ведення суду та слідства, що є вагомим свідченням органічної єдності Бойківщини з іншими частинами України ще від княжої доби

Бойки зберегли багато старовинних звичаїв і обрядів. Основні галузі традиційного господарства бойків — гірське скотарство та землеробство, лісові промисли та солеваріння, ремесла та художні промисли. В сучасних умовах бойки займаються переважно землеробством і тваринництвом, працюють на лісо- і нафторозробках, розвинені художні промисли, існує курортна галузь.

Чоловічий стрій

Чоловіки носили штани синього коліру заправлені в чоботи. Влітку носили широкі полотняні, а взимку — вовняні голошні (штани). Сорочки носили вишиті білі, поверх штанів з шкіряним широким поясом. На голові носили чорні баранячі шапки, завужені до верху. Взимку носили довгі до коліна бурки чорного коліру, які носили на плечах не одягаючи. Бурки були обшиті червоно-чорними крученими шнурами. Шапки були пошиті без сукна. Кожухи носили білого коліру, а сермяги кавового. Влітку на голові носили так звані «венгерські капелюхи». Сорочки бойків були озоблені мережкою. На голові носили також «кучми» (баранячі кудлаті шапки). Влітку чорний низький з широкими крисами капелюх.

Жіночий стрій

Жінки бойків носили на голові сивого коліру баранячі шапки з зеленим або червоним верхом; спідниці в квіти, поверху спідниці — пстру (вовняну запаску); сорочку з відокремленим станком, зібраним подолом та розрізом на спині. Сорочки вишивали на грудях у вигляді півкола. Спідниці були з білого полотна або вибійки (мережки). На свята волосся носили розпущеним. Носили також білі полотняні свитки, дівчата заплітали волосся в одну косу, яку прикрашали квітами і стрічками; жінки заміжні носили на голові завійку, яка часом цілком закривала голову. Взимку поверх звичайного одягу носили небесного коліру бекешу, розшиту червоними шнурами та чоботи. На шиї жінки бойків носили багато скляних пацьорків. До церкви ходили тільки в чоботах, при чому чорних (за описом Оскара Кольберга).

Відомі вихідці з села Козьови

1) Даців Яким, син Петра та Марії Сорокач (21.08.1898-1944) – прихильник ОУН і УПА. Після знищення українськими повстанцями угорського генерала, який зі своїми підлеглими чинив криваві розправи над захисниками нашої державності в Закрпатті у 1933р., гітлерівці заарештували його і замучили в одному зі своїх таборів.

2) Калинич Григорій, син Івана – «Пелехатий» (1916-1946) – член ОУН, повстанець. У збройному підпіллі боровся з 1942 до 1946 р. Брав участь у розгромі німецького карного табору для української молоді на Святославі і звільненні всіх його в’язнів. Відзначився також під час бою зі зграєю польських шовіністів, озброєний відділ яких хотів спалити Козьову та знищити її національно активних мешканців. Загинув у с. Поляниці, тепер Долинського району Івано-Франківської області, в бою з емдебистськими військами.

3) Климаш (дівоче прізвище – Михайлович) Марія, дочка Миколи (1900-1952)прихильниця ОУН і УПА. Родом із Орявчика. За заарештованого більшовиками сина Степана вивезена разом з чоловіком на заслання. Померла від нелюдських умов і праці в Омську.

4) Климаш Михайло, син Василя і Параски (1898-1955) – діяльний прихильник УПА. Вивезений за заарештованого і засудженого російськими окупантами сина Степана, що активно підтримував націоналістичний визвольний рух, дуже бідував і передчасно помер в Омську.

5) Климаш Онуфрій, син Семена – «Довбуш» (1930-1949) – повстанець. У підпіллі 3 1947 р. Кулеметник. Діяв у Козьові та околицях. Учасник боїв з російськими людоловами. Загинув у бою із засідкою військового підрозділу емдебистів під командуванням старшого лейтенанта І. Глухова в Романовій Кичері над Козьовою. Уміло, довго і завзято від десятикратно переважаючих сил ворога. Тіло забрали до гарнізону в Тухольку і після встановлення особи вбитого викинули в криницю.

6) Ленів Микола, син Івана і Єви – «Кремінь» (1923-1945) – повстанець. Деякий час здобував військову підготовку в дивізії «Галичина». Повернувся і післаний Організацією в стрибки для інформації підпілля про їх наміри. Після бою під Орявою з повстанським відділом віддав підпільникам кулемет, набої і гранати зі складу та й сам пішов з ними. Брав участь у боях. Діяв також на Волині, Станіславщині і Львівщині. Загинув в Орявчику під Тисівцем у Розтоці. Емдебисти завезли тіло в Козьову і кинули в помийну яму. Наречена полеглого Ганна Мигович мало не щодня готувала віночки і клала на тому місці, а московські наїзники то рвали… Тепер там упорядкована могила з хрестом. Знаходиться вона на краю цвинтара в Козьові.

7) Масяк Омельян, син Степана (1924-?) – повстанець. Син священника. В УПА з 1945 року. Загинув між селами Орявчик і Мита в бою з більшовицьким військовим підрозділом. Тіло перевезли в Козьову.

8) Мигович Степан, син Григорія (1907-1944). Страчений у німецькому концетраційному таборі.

9) Мигович Яким, син Семнена і Теодори (1983-1944). Заарештований гітлерівцями за націоналізм разом із Якимом Дацем і страчений у таборі.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>